Право профспілок на ведення колективних переговорів та, відповідно, укладення колективних договорів прямо не передбачено Конвенцією. Можна говорити про те, що опосередковано таке право випливає із статті 11, якою гарантується право на свободу об’єднання (в тому числі право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів). Однак, для більш точного визначення цього питання слід звернутися до практики Європейського суду з прав людини (надалі – Суд).
У практиці Суду зустрічаються різні системи ведення колективних переговорів: добровільна (роботодавці не зобов’язані визнавати право профспілок на ведення колективних переговорів) і обов’язкова (покладає на роботодавців обов’язок вести переговори з профспілками). Наразі Суд не розширює право профспілок бути почутими до такої міри, щоб зобов’язувати роботодавців, зокрема, і державу, яка виступає в ролі роботодавця, визнавати будь-яку профспілку.
Відсутність можливості брати участь в колективних переговорах в справі Trade union X. V. Belgium не була визнана порушенням статті 11 Конвенції, оскільки у профспілки-заявника в будь-якому разі лишалися інші можливості для захисту інтересів своїх членів і вони не ігнорувались державою. У справі Sorensen and Rasmussen v. Denmark, Суд висловив позицію, за якою Держава не могла бути визнана винною за незабезпечення нею системи обов’язкових колективних переговорів.
Однак, у постанові Великої палати у справі Demir and Baykara v. Turkey цьому праву було надано особливого значення. По-перше, Суд відмітив природній зв’язок між свободою об’єднання та свободою ведення колективних переговорів і вказав на те, що значення права на ведення колективних переговорів є важливим і це підтверджується відповідними міжнародними нормативно-правовими актами (Європейська соціальна хартія, Конвенція № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію, Конвенція № 98 про право на організацію і ведення колективних переговорів), а також практикою держав-учасниць Конвенції.
Із врахуванням таких змін, Суд вирішив, що його прецедентна практика, згідно якої право на ведення колективних переговорів не відноситься до переліку невід’ємних елементів статті 11 Конвенції, має бути переглянута для того, щоб урахувати помітні зміни у цих питаннях як в міжнародному праві, так і в національних правових системах. Також було зазначено таке: «Суд вважає, що із урахуванням змін в трудовому праві, як в міжнародному, так і внутрішньодержавному, і практики держав-учасників Конвенції в цих питаннях право на ведення колективних переговорів з роботодавцем стало, в принципі, одним із невід’ємних елементів «права створювати професійні спілки і вступати в них для захисту своїх інтересів», закріпленого у статті 11 Конвенції. При цьому, держави, як і раніше, можуть вільно організувати свої правові системи таким чином, щоб за необхідності надавати особливий статус представницьким профспілкам (representative trade unions)».
Така позиція Суду використовувалась і в наступних подібних справах. Наприклад, у справі Sindicatul «Pastorul Cel Bun» v. Romania, Суд також визнав, що завдяки новим судовим прецедентам право на свободу об’єднання (в тому числі право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів) постійно розширюється і можна говорити про те, що право на ведення колективних переговорів є одним із елементів такого права.
Відповідно можна говорити про те, що Суд на сьогодні розвиває свою практику в контексті забезпечення права на введення колективних переговорів.
Важливо, що це питання також актуально в українських реаліях, коли право на введення профспілками колективних переговорів законодавством передбачено, але по факту часто воно порушується. А відповідно профспілки, які справді спрямовані на захист прав працюючих можуть мати ще один додатковий інструмент для захисту свого права на реальне введення колективних переговорів.
Марія Поліщук
Максим Щербатюк