Право на страйк визнане всіма розвиненими демократіями, проте це право не є абсолютним, тобто може здійснюватися у певних межах.
1. Перший обмежувач права на страйк полягає в тому, що він може здійснюватися тільки з метою недопущення шкоди іншим особам і, особливо, суспільству в цілому. Однак питання про те, де слід провести вказану межу, вирішується в різних країнах по-різному і на різних рівнях. В англосаксонських і деяких інших країнах (наприклад, Португалія) вирішення цього питання віднесене до компетенції законодавця. Зокрема, на рівні закону обмежений термін проведення страйку профспілками, у рамках якого його проведення визнається правомірним. У більшості розвинених країн континентальної Європи законодавці не змогли провести розмежувальну лінію між законним і незаконним здійсненням права на страйк. У законі, як правило, містяться лише загальні підходи до вирішення даного питання, саме ж рішення перебуває в компетенції судової влади. Суди при вирішенні питання про законне/незаконне здійснення страйку, як правило, звертаються до правових доктрин. У Франції та Іспанії судді використовують доктрину «зловживання правом», судді Нідерландів посилаються на доктрину «недбалість», в Австрії трудові конфлікти неповинні «суперечити існуючим традиціям», а в Греції страйк визнається незаконним у випадку, якщо його можна охарактеризувати як «зловживання довірою».
2. У світовій практиці також вироблено розподіл страйків на офіційні (санкціоновані відповідною профспілкою) і неофіційні.
Такий поділ заснований на погляді на колективний конфлікт як передумову розвитку системи колективних договорів, доповнюючої колективно-переговорний процес, здійснюваний сторонами (роботодавцями і профспілками) при укладенні колективної угоди (договору). Тому в цих країнах (Німеччина, Скандинавські держави) страйки дозволені в тому разі, коли вони сприяють досягненню колективної угоди. Такий підхід до права на страйк накладає важливе обмеження на реалізацію даного права: воно закріплене тільки за профспілкою, а не за індивідом. У результаті колективні дії працівників, що не належать до профспілок, не визнаються законними, оскільки працівники, непредставлені профспілками, не можуть укладати колективні угоди
Принципово інший підхід у Франції, Італії та Іспанії. Тут право на страйк розглядається не як колективне право, яке реалізується профспілками або трудовими колективами, а як індивідуальне право кожного працівника (хоча воно здійснюється через колективні дії працівників). Внаслідок цього, в цих країнах однакове ставлення як до офіційних (санкціонованих профспілками) страйків, так і до неофіційних. Така ж тенденція спостерігається в законодавстві Бельгії, Швейцарії та Нідерландів.
«Політичні» страйки
Особливо слід виділити політичні страйки. У всіх країнах страйки, що мають суто політичний характер, не визнаються законними. Однак, як визначити, який страйк є політичним і, як наслідок цього – незаконним? У багатьох страйках політичні і трудові аспекти переплетені. Вони можуть бути законними, навіть будучи спрямовані проти політики уряду.
У Франції страйки, спрямовані проти держави як роботодавця чи проти конкретної соціальної чи економічної політики держави, що безпосередньо впливає на зарплату або умови праці, вважаються законними.
Так, при проведенні страйків солідарності завжди існує ризик того, що вони стосуватимуться і неекономічних питань. Однак, ці страйки захищені так, як і решта страйків, якщо стосуються економічних проблем (Іспанія, Бельгія). Протилежна позиція в Канади, Нової Зеландії, Японії і Великобританії, де практично кожен страйк солідарності з метою чинити тиск на іншого роботодавця, вважається незаконним.
Між цими двома полюсами перебуває багато країн, де питання про те, чи є страйки солідарності законними, вирішується залежно від конкретних обставин. Так, у Швеції, Данії, Франції та США страйки солідарності допускаються, якщо перший страйк є законним. У Німеччині страйки солідарності є законними тільки тоді, коли другий роботодавець не займає нейтральної позиції щодо першого страйку чи має економічні зв’язки з першим роботодавцем. Міжнародна організація Праці, зазначаючи, що страйки солідарності проводяться все частіше через тенденцію до концентрації підприємств, глобалізації економіки і делокалізації центрів зайнятості, попереджає, що абсолютна заборона на проведення страйків солідарності може призвести до зловживань.
У Німеччині, Нідерландах, Швеції, Бельгії несподівані страйки не можуть бути законні через ідеї ultima ratio (останній аргумент) / ultimum remedium (останній засіб захисту). Це означає, що страйк є незаконним, якщо не вичерпано всі засоби можливого досягнення угоди за допомогою примирних, посередницьких процедур або третейського суду.
Чисто політичні страйки у більшості країн, принаймні теоретично, заборонені. Виняток становлять Данія (короткострокові та з «достатніх підстав»), Фінляндія, Ірландія, Італія та Норвегія.
Пікетування ми розглядаємо лише як словесне переконання, бо саме у такому вигляді воно є законним у всіх країнах, у яких має місце цей вид дій, за винятком Франції. У свою чергу, фізичне насильство заборонене без винятків.
Бойкоти дозволені у Данії, Нідерландах, Норвегії, Португалії та Швеції, а блокади – у Данії, Фінляндії, Норвегії та Швеції.(1)
Як було зазначено, в усіх країнах заборонені страйки з суто-політичними вимогами. Але розуміння політичних вимог різне. Приміром, Верховний Суд Нідерландів визнав: страйк не є політичним, якщо його причиною є умови праці, навіть коли він спрямований проти політики уряду. На противагу цьому у Великобританії страйковий рух, спрямований проти урядових планів приватизації належної державі корпорації, було визнано незаконним і не підпадаючим під імунітет (час страйку працівникам зарахували як прогул).
Принцип пропорційності та відповідальність
При організації страйку повинен дотримуватися принцип пропорційності, тобто страйк повинен бути адекватним за своєю тривалістю і ступенем впливу на суспільство. Даний принцип вперше почали застосовувати у Німеччині (1971 р.).
Наслідки незаконних страйків різні – адміністративні санкції, кримінальне переслідування, позови про відшкодування збитків та судові заборони у звичайних цивільних судах, рішення про відшкодування збитків, що виносяться третейськими суддями і т.д.
Ірина Лук’яненко
Максим Щерабатюк
————
(1)Право на страйк в країнах ЄС: порівняльна характеристика http://www.fpsu.org.ua/napryamki-diyalnosti/mizhnarodna-robota/3154-pravo-na-strajk-v-krajinakh-es-porivnyalna-kharakteristika
Tags: право на страйк, проф, профспілки