Після виходу першої статті на цю тему http://i-law.kiev.ua/?p=687 вже минуло трохи часу і загалом вже можна в певній мірі говорити про ефективність, точніше про «неефективність» положень записаних у ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
На жаль, всі побоювання щодо застосування цього закону справдилися і процедура виконання рішення де боржником є державний орган в багато в чому залишилася на папері.
Одною із базових проблем застосування цього закону стало те, що згідно із його положеннями у рішенні суду має бути вказано про стягнення коштів з державного органу. Ніби то все очевидно — в рішеннях судів по більшості соціальних справ якраз і говориться про зобов’язання перерахунку і стягнення коштів. Але якраз тут і виник основний казус.
Суди і державні органи почали тлумачити, що зобов’язати вчинити певні дії і стягнути кошти це зовсім не те, що просто стягнути кошти…. А відповідно такі судові рішення мають виконуватися згідно із ст.7 «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», яка передбачає, що виконання такого судового рішення має відбуватися відповідно до ЗУ «Про виконавче провадження», тобто по старій процедурі, неефективність, якої вже була неодноразово доведена.
З уст представників державних органів дуже часто звучала порада щодо звернення до суду з метою зміни способу і порядку виконання судового рішення. Простіше кажучи замінити слова «зобов’язати» на «стягнути». Але судова практика показала зворотне. Суди масово почали відмовляти в таких справах посилаючись на роз’яснення, яке дав Вищий адміністративний суд України у своєму інформаційному листі 1483/12/13-12.
Залишилась ще можливість яка прописана у ст.7 «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у якій зазначено, що у разі якщо рішення суду не виконано протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець зобов’язаний звернутися до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення.
Але знову ж таки всі позови державних виконавців щодо зміни способу і порядку виконання рішення суду залишаються без задоволення. Для наочності можна навести рішення по справах: № 537/2255/13-аА http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31374881, №547/649/13-ц http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31428777, №712/1315/13-а http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30096330. А ті одиничні випадки, коли суд першої інстанції, приймає позитивне рішення, згодом скасовуються апеляційними судами. Приклад такої ситуації можна побачити тут: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29553691 .
Лишається лише шлях, який і раніше був неефективний в цій категорії справ, а саме виконання цих рішень згідно ЗУ «Про виконавче провадження» без застосування особливостей визначених ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
А отже, використання положень ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» на сьогодні фактично унеможливлюється наявною судовою практикою і відсутністю офіційних роз’яснень державних органів щодо застосування його положень.
Враховуючи вищенаведене, існування процедури виконання рішень національних судів визначеної ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» аж ніяк не вирішує системну проблему тривалого невиконання судових рішень в Україні. Більш того тільки заплутує людей, які намагаються добитися виконання свого судового рішення. А отже і надалі єдиним способом добитися все ж таки виконання судового рішення є звернення до Європейського суду з прав людини.
————-
P.S. Більш детально про процедуру виконання судових рішень де боржником є держава, а також зауваження щодо її практично реалізації можна знайти тут: http://i-law.kiev.ua/?p=685
P.S.1 Відповіді Міністерства юстиції та Державного казначейства України щодо застосування ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»