Законодавче регулювання
Діяльність колекторів не врегульована жодним спеціальним законодавчим актом. Разом з тим, вона прямо не заборонена законом.
Так, визначаючи основні вимоги до цієї діяльності необхідно, перш за все, виходити з положень чинного законодавства. Відповідно до ст. 55 ГК України, колекторів можна віднести до суб’єктів господарювання.
Основна функція колекторів – стягнення боргів з боржників. Ця функція може також визначатися як послуга, що надається колектором відповідним кредиторам. В такому разі колектор виступає посередником між кредитором і боржником. Купуючи право вимоги до боржників у кредиторів, колектор фактично набуває статусу нового кредитора, що дозволяє йому вносити корективи в зобов’язання сторін.
Якраз внесення змін до зобов’язання є одним із найбільш проблемних аспектів, оскільки колектори дуже часто збільшують розмір заборгованості за рахунок застосування неустойок і штрафів.
Підставою для виконання колекторською організацією своїх функцій може слугувати договір, що укладається між нею та кредитором. Використовуються такі види договорів: доручення, комісія, факторинг.
Встановлені в ст. 1082 ЦК України вимоги про повернення боржником боргу новому кредитору (фактору) кореспондуються з загальним вимогами ЦК України про заміну кредитора в зобов’язанні (глава 47).
Таким чином, діяльність колекторів, що укладають договори про відступлення права вимоги, можна вважати діяльністю фінансової установи на ринку фінансових послуг, яка полягає у проведенні операцій факторингу. Вказаний висновок зобов’язує колекторську організацію, як суб’єкта первинного фінансового моніторингу, дотримуватися вимог чинного законодавства у сфері запобігання легалізації незаконних доходів. Хоча ліцензування діяльності фінансових установ (колекторських організацій), які стягують борги з фізичних осіб і підлягає ліцензуванню, однак відсутній механізм реалізації вказаної вимоги на підзаконному рівні. Отже, відсутні підстави для притягнення колекторських організацій до відповідальності за проведення вказаних фінансових операцій без належного дозволу (ліцензії).
Які права мають колектори і що робити коли їх вимоги неправомірні.
Потрібно зазначити, що будь-які заходи по примусовому стягненню заборгованості можуть вживатись виключно:
— органами Державної виконавчої служби;
— за рішенням суду, що набрало законної сили;
— за умови подачі виконавчого листа і відкриття виконавчого провадження;
— із дотриманням всіх офіційних процедур, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».
Нічого із вищезазначеного колектори робити не мають права. Водночас вони мають право звернутися до суду із метою стягнення переуступленого їм боргу і у випадку позитивного рішення суду звертатися до виконавчої служби з метою стягнення заборгованості.
В будь-якому разі у людини є право вимагати номер договору та дані первинного кредитора, а також тип договору (факторинг, представлення інтересів і т. д.) І його дані (номер і дату оформлення) між кредитором і колекторами. А також є право вимагати для ознайомлення завірені копії цих документів. Без надання цих документів неможливо визначити правові підстави звернення колекторів до вас. І є підстави говорити про «вимагання» за яке передбачено кримінальну відповідальність.
Варто звернути увагу, що у випадку відмови колишнього кредитора прийняти належне зобов’язання за договором і до моменту одержання всіх документів, які підтверджують повноваження нового кредитора, виникає прострочення кредитора, при якій нарахування відсотків за договором припиняється (ст. 613 Цивільного кодексу України).
За умови надання всіх необхідних документів є корисним самому звернутися до суду щодо умов договору, зокрема вимагати детальну виписку, вимагати обґрунтувати заборгованість (оскільки колектори зазвичай багатьох цих речей не мають, то відповідно їм буде непросто довести свою правоту). Крім того, можна будувати свою правову позицію, що цей договір нерозривно пов’язані з особами, які його уклали, а відповідно не можна було передавати борги по цьому договору.
Право на приватність
Про ще один важливий момент потрібно згадати. Банк чи інша організація, яка передає борги, передаючи цю інформацію про позичальника, має враховувати ст. 60 Закону України «Про банки й банківський діяльності», що визначає, що дані, що стосуються діяльності й фінансове становище клієнта, які стали відомі банку в процесі обслуговування клієнтів і взаєминах з ними або із третіми особами при наданні послуг банку, є банківською таємницею, розголошення якої заборонене, хоча й допускається лише у виняткових випадках, передбачених законом (наприклад, при проведенні слідчих дій і т.д).
Міністерство юстиції України з цього приводу висловило свою правову позицію, відповідно до якої вважає, що порядок надання інформації так званим колекторським компаніям, що існує сьогодні, порушує права громадян закріплені в ст. 32 Конституції України (порядок збору та зберігання конфіденційної інформації). Колекторські компанії вправі вимагати виконання зобов’язань від боржників тільки при наявності його письмової згоди на розкриття банківської таємниці. (http://www.minjust.gov.ua/news/18760)
Водночас у ч. 3 ст. 61 Закону «Про банки й банківський діяльності» якраз ідеться про те, що банк має право надавати інформацію, котра містить банківську таємницю, приватним особам та організаціям для забезпечення виконання ними своїх функцій або надання послуг банку відповідно до укладених між такими особами (організаціями) і банком договорів, у тому числі договорів про відступлення права вимоги до клієнта, за умови, що передбачені договорами функції та/або послуги стосуються діяльності банку, яка передбачена ст. 47 Закону. Якщо читати ст. 47 Закону «Про банки й банківський діяльності» разом із ч. 3 ст. 61 цього ж Закону, виходить, що при співпраці з колекторами банки мають право розголошувати їм інформацію, яка становить банківську таємницю.
З викладеного вище можна зробити висновок хоч банки й мають право передавати інформацію про боржника колекторам, проте останні не вправі її розголошувати третім особам.
АЛЕ … не варто забувати про інші нормативні документи, які регулюють передання персональних даних про фізособу. Насамперед, згідно з Конституцією України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України).
Конституційний суд у своєму рішенні від 20.01.2012 р. № 2-рп/2012 зазначив, що лише фізична особа, якої стосується конфіденційна інформація, відповідно до конституційного та законодавчого регулювання права особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації має право вільно, на власний розсуд визначати порядок ознайомлення з нею інших осіб, держави й органів місцевого самоврядування, а також право на збереження її в таємниці.
До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата й місце народження (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657-XII, далі — Закон про інформацію). Водночас Конституційний Суд України відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, крім вищезгаданої, ще й відомості про її майновий стан й інші персональні дані (рішення КСУ від 30.10.1997 року № 5-зп). Отже, інформація, яку фізособа надає банку, є конфіденційною.
Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (ч.ч. 1, 2 ст. 21 Закону про інформацію).
Нормами Закону України «Про захист персональних даних» прописано, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта персональних даних, або без його згоди, у випадках, передбачених законами України й лише в інтересах нацбезпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 6 Закону про персональні дані). Навряд чи колекторська компанія використовує інформацію про боржника «в інтересах нацбезпеки, економічного добробуту та прав людини». Тож цей закон також ставить під питання законність надання персональної інформації колекторам без відома фізособи-боржника передавати її дані третім особам.
А отже, можна оспорювати законність передачі персональної інформації колекторам.
10 жовтня 2013 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо скорочення кількості документів для отримання державної допомоги при народженні дитини».
Цей Закон передбачає, що батьки зможуть отримувати допомогу також і за місцем народження дитини, а не лише за місцем реєстрації батьків, як це відбувається зараз.
Окрім того, УПСЦ виконує такі дії після звернення заявника допомоги:
— самостійно отримує від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, з державних реєстрів та в порядку обміну інформацією всі необхідні відомості для призначення такої допомоги;
— направляє територіальному органу/підрозділу Державної міграційної служби України дані для реєстрації місця проживання дитини, які вказала особа, що звертається за допомогою;
— не пізніше, ніж протягом 10 днів з моменту подання заяви про призначення допомоги приймає рішення про призначення або про відмову у призначенні допомоги, про що інформує особу, що звернулася за допомогою.
Тобто після вступу в дію цього Закону, буде існувати вичерпний перелік документів для отримання допомоги при народженні, а саме:
— паспорт або інший документ, що посвідчує особу;
— свідоцтво про народження дитини;
— заява одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина.
Також хотілось би зазначити, що вказаний Закон вступить в дію через три місяці з дня його опублікування.
Tags: допомога при народженні
17 вересня 2013 року Апеляційний суд зробив важливий крок щодо захисту прав пасажирів,які постраждали від поламок поїздів Хюндай, а також для тих, які можливо у майбутньому із цим стикнуться. Суд визнав право споживача послуг Укрзалізниці на компенсацію незалежно від того чи є штамп начальника поїзда на їх білеті чи ні.
Важливо зазначити, що до сьогодні Укрзалізниця практично у всіх судових справах будувала свій захист на тому, що оскільки на білеті пасажира не вказано прізвище та не має відповідного штампу начальника поїзду, то відповідно такий пасажир напевно не їхав у відповідному поїзді. І, що більш важливіше суди в Україні приймали цю позицію Укрзалізницю і масово відмовляли пасажирам у задоволенні їх позовів.
Враховуючи, що в більшості випадків, коли поїзди Хюндай масово запізнювалися, у пасажирів найчастіше не було жодної можливості поставити цей штамп, то відповідно така позиція Укрзалізниці та судів виглядала вкрай не справедливою. І навіть надання людьми різноманітних інших доказів того, що вони все ж таки здійснювали цю поїздку судами не бралося до уваги.
Таку ж логіку було застосовано і судом першої інстанції в моїй справі, коли попри всі можливі докази здійснення поїздки, суд відмовив у позові.
Щоб зламати цю практику була подана заява до апеляційного суду в якій максимально ґрунтовно описувалося в чому полягає хибність такої практики. І як результат цей суд не тільки скасував рішення попереднього суду, але і прийняв нове рішення, яким частково задовольнив позов.
І зокрема, судді апеляційного суду зазначили: «Доводи відповідача про те, що позивач не надав засвідченого акта начальника поїзда не можуть бути підставою для відмови у стягненні різниці вартості квитків, оскільки такий акт не отримано позивачем не з його вини, а з вини працівників потягу Інтерсіті + № 161/164 Харків – Київ».
Щоправда, визнавши провину підприємства-монополіста, суд не знайшов причин призначити відшкодування за моральну шкоду, яка була отримана від 3-х годинної затримки потягу. А отже, наступним етапом є зобов’язати Укрзалізницю відшкодувати моральну шкоду. Сподіваюся у Вищого спеціалізованого суду куди вже подана скарга, вистачить сміливості зробити наступний важливий крок і задовольнити наші вимоги щодо моральної шкоди».
За допомогу у введені справи дякую юридичній компанії Правочин, і зокрема Сергію Римару та Інні Крущук.
З рішенням по справі можна ознайомитися тут.
Tags: пасажири потягу Хюндай
Протокол № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституція України дає нам гарантію того, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. В усіх демократичних країнах світу право власності є першим правом, яке захищається після природних прав людини. На жаль, в Україні, ми бачимо протилежну ситуацію – держава не зовсім сприяє утвердженню непорушності права власності, навпаки: органи влади не завжди діють ефективно щодо реагування на різного роду порушення цього права, а суди виносять рішення з порушенням норма права, які не тільки не захищають, а навпаки припиняють право власності у громадян та юридичних осіб.
Політика ігнорування права приватної власності прослідковується у справі про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності на нерухоме майне, яка почала розглядатися Господарським судом Чернігівської області ще з лютого 2008 року і триває по сьогоднішній день.
Зокрема, порушення права приватної власності було зумовлено незаконною діяльністю підприємств, які своїми діями створили мнимий ланцюжок «законного» володіння.
Так, підприємство звернулося до Чернігівського МБТІ з заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно, до якої була додана копія рішення господарського суду Чернігівської області по справі №9/120/16(8/300), яка не містить відмітки суду про набрання рішенням законної сили, не була нотаріально посвідчена, а отже рішення не було обов’язковим до виконання на території України.
У відповідності до ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» однією із підстав для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили.
Тим не менше, Чернігівське МБТІ, не відомо з яких підстав, не звернули увагу на таке порушення та зареєстрували право власності на нежитлове приміщення без жодного правовстановлюючого документу, цим самим незаконно відчуживши у законного власника нежитлове приміщення.
Звичайно, чинним законодавством України, а саме главою 29 Цивільного Кодексу України, передбачені механізми захисту права власності. Зокрема, ст. 387 ЦКУ закріплено право на витребування власником свого майна від особи, яка без відповідної підстави ним заволоділа.
Первісний власник, керуючись вищевказаною нормою, з метою повернути втрачене майно, звернувся до суду з проханням визнати за ним право власності на нежитлові приміщення та витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Прикрим є те, що замість того, щоб «призупинити» дії, що спричиняють порушення такого права та чинять перепони для власника у володінні його майном, судова гілка влади лише підтримала та допустила такі дії.
Не дивлячись на те, що судові органи «погоджувались» з юридичним фактом, що вказане майно належить на праві власності саме первісному власнику на підставі договору міни від 03.06.2003 р., рішення виносились діаметрально протилежні, за якими законний власник тільки позбавлявся права витребувати своє майно з чужого незаконного володіння
Доцільно звернути увагу, що за приписами ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Враховуючи той факт, договір міни від 03.06.2003 не було визнано судом недійсним, його умови не суперечили законодавству, сторонами у договорі міни визначено момент виникнення права власності у набувача – з моменту підписання такого договору та акцентуючи увагу на тому, що відповідач без правових підстав зареєстрував право власності на нежитлові приміщення в Чернігівському МБТІ, постає питання – якими внутрішніми переконаннями керувалися судові органи, виносячи рішення, якими позбавили (припинили) право власності позивача, всупереч вимогам статті 246 Цивільного Кодексу України, без можливості повернути витрачені кошти?
Отже, аналізуючи судову практику, стає очевидним, що ефективність захисту права власності в Україні є низькою, а недотримання строків розгляду справи перевищує розумні межі. У зв’язку із цим підприємство звернулася за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини і наразі чекають рішення цього суду, яке може вчергове засвідчити слабкість захисту права на мирне володіння своїм майном в Україні.
А поки, що власникам майна в Україні залишається лише сподіватися, що система охорони та захисту порушених прав запрацює, і вони зможуть вільно володіти та розпоряджатися своєю власністю, як це закріплено Конституцією України та не боятися, що завтра будь-яка третя особа незаконно відчужить його майно.
P.S. З рішеннями судів по цій справі можна ознайомитися тут.
Tags: право власності, право на мирне володіння своїм майном
На початку серпня цього року було зареєстровано законопроект № 3205 , який передбачає встановлення додаткових умов для отримання допомоги при народженні дитини. Зокрема передбачається, що для отримання цієї допомоги родина в якій народилася дитина має надати спеціальну довідку про те, що родина забезпечує повноцінне утримання та виховання своїх дітей.
Ідея вести щось подібне вже давно літає в головах можновладців і вона цікава тим, що завдяки цьому можна зробити процедуру отримання допомоги із складної, яка є зараз на надважке завдання для сімей. А відповідно зекономити значну кількість коштів, які люди просто не зможуть отримати враховуючи всі ці нововведення.
Потрібно зазначити, що навіть на сьогодні, коли здавалось би у Законі «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» все досить просто прописано люди стикаються з величезною кількістю проблем. Це і необхідність надання довідок про те, що за адресою проживання одного із подружжя ця особа не отримує допомоги, це і проблеми із отриманням довідки про склад сім’ї, це і проблеми із отриманням допомоги у випадку якщо особа тимчасово перебуває за межами України…. І це далеко не повний список проблем з якими стикаються люди при оформленні допомоги сьогодні.
А введення необхідності подачі додаткової довідки, яка вражає своєю неоднозначністю може спричинити величезні проблеми для усіх хто буде подавати документи для її отримання. Так, для того щоб отримати таку довідку необхідно буде довести, що родина забезпечує повноцінне утримання та виховання своїх дітей , яке включає в себе забезпечення необхідним житлом, одягом, харчуванням, регулярного відвідування середніх навчальних закладів, проведення регулярних медичних обстежень (лікування), тощо.
Яким чином буде визначатися належність забезпечення одягом, харчуванням, житлом та іншого відкритого списку умов, які до речі можна доповнити будь-чим, залишається невідомим і найскоріше буде вимірюватися «настроєм» перевіряючої особи. Деякі з цих умов можуть навіть більше залежати від держави, а не від людини. Для прикладу, якщо держава не забезпечує відповідну кількість вакцин, що є не рідкістю в Україні, то відповідно родина не зможе зробити щеплення для усіх своїх дітей, і зрозуміло, що це буде підставою для неотримання цієї довідки. Інший приклад: держава внаслідок своїх реформ «покращення» зменшила кількість медичних чи навчальних закладів на певних територіях, внаслідок чого для родини із дітьми стає надзвичайно проблематичним проходження усіх періодичних медичних оглядів, це також може стати причинами невидачі такої довідки. Таких прикладів можна навести дуже багато.
Небезпечним також є те, що законопроект зобов’язує органи соціального захисту проводити перевірки як матеріального стану сімей так і умов для виховання, перетворюючи ці органи на певний каральний механізм, з яким буде стикатися кожна родина, яка отримує допомогу. І якщо до сьогодні ці органи мають лише право перевіряти тільки матеріальний стан родини, то завтра кожна родина буде проходити цю перевірку, яка буде навіть більш ретельною, оскільки буде перевірятися також умови виховання.
Для мене є очевидним що ці зміни нічого доброго не принесуть, а стануть ще одним важелем тиску і контролю зі сторони держави на людину і звісно джерелом економії бюджетних коштів. Про масштаби корупції із видачею цієї довідки і здійсненням перевірок я навіть не говорю. Але найбільш прикро, що ці зміни найсильніше вдарять не по тим, родинам, які мають достатньо коштів для свого життя, а саме по незабезпеченим родинам, яким буде дуже складно доводити органам соціального захисту, що вони все ж таки спроможні і мають умови для виховання своїх дітей.
Tags: довідка про належні умови виховання, довідка про турботу, допомога при народженні, проект 3205
Законопроект №2399 про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень ввійшов у так названий пакет евроінтеграційний законів, які були подані урядом до Верховної Ради.
В чому ж суть цих змін ?
В більшості це виправлення окремих технічних недоліків процедури виконання рішень де боржником є державний орган або підприємство. І їх виправлення стало необхідним через те, що недоліки виконання таких рішень привели до парадоксальної ситуації, коли закон є, а користі для людей від нього жодної.
Водночас, далеко не всі існуючі недоліки процедури виконання судових рішень виправляє відповідних проект. Залишаються питання щодо занадто зарегламентованого і ускладненого доступу до механізму виконання рішень, зокрема проблема неприйняття до виконання судових рішень в яких визначено зобов’язання здійснити перерахунок певних соціальних гарантій. Також не вирішено питання щодо занадто м’якої відповідальності держави за порушення строків виконання судових рішень де є держава. І найважливіше проект не вирішує питання щодо відсутності бюджетних коштів на виконання тих задумів, які закладені у ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Також важливо звернути увагу на найбільш проблемний аспект цього проекту, а саме розповсюдженні дії цього закону на «минулі» рішення судів, які продовжують не виконуватися. З однією сторони це добре, що цей механізм виконання розповсюдили на ці рішення і це справді є тим, що вже давно необхідно було зробити. Але те, як запропоновано це зробити аж ніяк не є позитивним.
Для прикладу проектом пропонується встановити 3 місячний строк звернення людей із рішеннями судів на які не розповсюджувалася дія закону і у випадку, якщо людина не встигнула це зробити, то таке судове рішення держава вважає виконаним. І це виглядає зовсім дивним, оскільки аж ніяк не можна вважати такі рішення виконаними, оскільки у цьому випадку вони фактично не є такими, а особа, на чию користь вони постановлені, залишається потенційним заявником до Європейського суду з прав людини зі скаргою на порушення її права на виконання рішення протягом розумного строку.
Крім того, викликає здивування також і настільки короткий строк для можливого звернення до цієї процедури, який нічим не обґрунтований. Загалом короткий строк звернення в контексті наявності положення проекту закону щодо визнання непред’явлених рішень виконаними може створити додаткові труднощі людям судові рішення, яких роками не виконується.
Як висновок можна сказати, що в проекті 2399 є певні позитивні зміни, які стосуються механізму функціонування виконання судових рішень де боржником є держава, але він не точно не вирішує основні аспекти системної проблеми неспроможності держави виконувати рішення національних судів, і крім того деякі з цих аспектів може значно ускладнити.
Tags: змін до закону про гарантії держави щодо виконання судових рішень, процедура виконання за зу про гарантії держави щодо виконання судових рішень
Кабінет міністрів України в кінці літа зробив подарунок усім людям, які встановили або планують встановити автономне опалення. А саме, вніс до Верховної Ради законопроект № 3142, яким планується запровадити комплекс обмежувальних заходів щодо переходу квартир на індивідуальне опалення і гаряче водопостачання.
Законопроект пропонує заборонити самовільне відключення споживачів від централізованих тепломереж і централізованих систем гарячого водопостачання. Відключення може проводитися тільки в тому випадку, якщо це дозволено схемою теплопостачання населеного пункту. Крім того, уряд пропонує ввести штрафи за самовільне відключення від централізованих теплових мереж.
Водночас при вирішенні питання з автономним опаленням необхідно розуміти, що це питання не можливо розглядати без вирішення питання щодо якості і вартості комунальних послуг, які надаються комунальними підприємствами в Україні.
Ні для кого не секрет, що основна причина переходу багатьох людей на автономне опалення пов’язана із тим, що послуги з опалення та надання гарячої води в дуже багатьох випадках надаються неякісно і про цьому їх вартість важко назвати економічно обґрунтованою. Для одних це реальна економія 200-300 грн в місяць, для інших можливість на кінець то отримати теплу квартиру чи будинок.
І заборона людям встановлювати автономне опалення без надання будь-якої іншої альтернативи неефективним комунальним послугам призведе лише до ще гірших наслідків, коли люди ще в більшій мірі почнуть користуватися іншими набагато більш небезпечними видами обігріву ніж автономне опалення.
А отже, якщо забороняти установку автономного опалення і встановлювати відповідальність за самовільне відключення від системи централізованого опалення то потрібно передбачити не меншу відповідальність за неякісне надання комунальних послуг. І маю на увазі не ті «копійки» перерахунку , які людина може отримати як результат багаторазових і часом багаторічних скарг на ненадання або на неналежне надання комунальних послуг , а саме реальну і значну відповідальність комунальних підприємств, яка могла б стати мотивом до того, щоб направити свої зусилля на покращення якості цих послуг.
Разом з тим важливо підняти питання і щодо відсутності належного обґрунтування вартості послуг опалення, оскільки те, як на сьогодні формується ціна на ці послуги не витримує жодної критики і ні про яку обґрунтованість не йдеться. Споживачі продовжують плати за комунальні послуги по завищених тарифах, оплачуючи втрати тепла по дорозі до їх квартири, а також витрати комунальних підприємств, які досить далекі від послуги, яка надається людині.
Я вважаю, що тільки коли будуть вирішені ці проблеми є сенс говорити про заборону автономного опалення та відповідальності за ці дії.
Питання законності оплати студентами бюджетниками за виготовлення дипломів вже неодноразово ставали об’єктами особливої уваги ЗМІ. Нещодавно цієї темою також перейнялася і прокуратура. Зокрема, стало відомим, що прокуратура зобов’язала адміністрацію Національного транспортного університету повернути випускникам понад 15 тис. грн незаконно стягнених коштів.
Гроші було стягнуто зі студентів задля виготовлення 179 атестатів про отримання повної загальної освіти і 230 дипломів про вищу освіту. «Як з’ясувалося у ході прокурорської перевірки, перед видачею атестатів і дипломів Київського транспортно-економічного коледжу НТУ кошти за виготовлення зазначених документів незаконно стягувалися з випускників і надалі перераховувалися на рахунок університету», — наголошувалося прокуратурою Голосіївського району столиці.
Важливо сказати, що така практика не є ініціативою якогось одного вищого навчального закладу, а є усталеною практикою держави щодо перекладання витрат по виготовленню випускних документів про освіту на плечі самих студентів, яка існує з 2009 року.
Так, у 2009 році Кабінет Міністрів України затвердив Постанову № 133 “Про затвердження Порядку використання у 2009 році коштів, передбачених у державному бюджеті для виготовлення випускних документів про освіту”. Нею передбачалось, що видача дипломів про освіту, котрі видаються вищими навчальними закладами, здійснюється не за рахунок бюджетних коштів, а навпаки за рахунок коштів осіб, які їх отримують.
Сума, яку студенти змушені були б платити за отримання диплому загалом-то не така вже й велика − близько 35 грн. Тут хоча і є питання щодо вартості достатньо простого документу. Очевидно, що кошти частково осядуть у комерційних структурах. Більш детальне розслідування цього аспекту проблеми у серпні цього року провели журналісти «Свідомо» (http://www.gk-press.if.ua/node/4771). Але хотілось би більше зосередитися на іншому: встановлюючи таку плату держава де факто порушила своє законодавство.
Можна згадати не тільки 53 статтю Конституції України, яка проголошує безкоштовність освіти, але і статтю 9 Закону України «Про вищу освіту», у якій напряму сказано для осіб, які навчалися за кошти державного бюджету, документи про вищу освіту виготовляються та видаються за рахунок коштів Державного бюджету України.
Звернення багатьох організацій у 2009 році щодо незаконності такої практики привели до того, що Кабінет міністрів України прийняв Постанову від 27 січня 2010 року № 83 «Про виготовлення документів про освіту». Нею установлювалася норма про виготовлення документів про освіту для осіб, що навчалися за кошти державного бюджету, Міністерством освіти і науки на умовах державного замовлення відповідно до переліку документів про освіту і вчені звання.
І ось у 2010 році держава знову повертається до улюбленої практики: Кабінетом міністрів України приймається Постанова від 26 травня 2010 р. № 358 «Про порядок використання у 2010 році коштів, передбачених у державному бюджеті для виготовлення випускних документів про освіту», відповідно до якої виготовлення документів про професійно-технічну та вищу освіту, а також про вчені звання здійснюється за рахунок коштів осіб, які їх отримують.
Далі більше… держава, зрозумівши мабуть, що час тимчасових заходів минув приймає у 2011 році Постанову КМУ № 309 в якій уже «навічно» закріплює обов’язок для студентів , що навчаються за державним замовленням , оплачувати виготовлення своїх дипломів. І на початку кожного року нагадує вузам про те, хто має оплачувати виготовлення дипломів. Для прикладу 25 лютого 2013 року Міністерством освіти в обласні відділи освіти ректорам вищих навчальних закладів був надісланий лист 1/9-136.(Перша сторінка, друга сторінка)
Як оцінити такі дії? Вбачається, що держава прагне будь-яким способом протиснути рішення, яке дозволить їй зекономити велику суму коштів, оскільки якщо взяти до увагу кількість дипломів, які необхідно виготовити, то економія вийде чималенька. І навіть, якщо впровадження такої економії не відповідає законодавству, це абсолютно нікого не зупиняє. І де в цей час прокуратура ?
З огляду на порушення права на безкоштовну освіту УГСПЛ зверталася за роз’ясненням до Кабміну, а також зі зверненням до Генеральної прокуратури ! з проханням внести протест на рішення, що порушує права людини. Але віз і нині там… Людям залишається лише платити.
Можливо прокуратура продовжить почату діяльність щодо визнання незаконною цієї практики вищих навчальних закладів і можливо таки буде зроблено щось більше ніж притягнення до відповідальності одного вузу. Але чесно кажучи маю великий сумнів у цьому. Оскільки враховуючи чинне законодавство та попереднє листування, дії прокуратури щодо Національного транспортного університету мене більше здивували, оскільки загальна картина у цій сфері зовсім інша.
З свого боку я у 2010 році оскаржив вказану постанову Кабміну до адміністративного суду, але суд як першої інстанції, так і апеляційний суд не змогли побачити явного порушення законів України, фактично визнавши, що закон про бюджет на відповідний рік є важливішим ЗУ «Про освіту» та Конституції України. Залишилась лише надія на Вищий адміністративний суд України, який весною 2012 року прийняв до свого провадження цю справу, але рішення ще до сьогодні не має. Сподіваюсь, що вищий суд раз і назавжди поставить крапку в цій історії, але чи вистачить у нього сміливості зробити це і позбавити державу одного із джерел її доходів.
Ухвала про відкриття провадження Вищого адміністративного суду